«Під час війни відбувається такий шалений вибух творчої енергії, який заявляє про себе у будь-якому жанрі й намагається створити той інструментарій, завдяки якому ми можемо, в першу чергу, проговорювати самі себе. Часто ти не можеш сам собі дати раду, сам собі відповісти на безліч болісних питань. Навіть якщо ти не знайдеш чіткої відповіді на питання, що ти повинен робити, – принаймні зробиш крок до цього. Ця сублімація на території мистецтва не буде руйнівною. Я переконаний у тому, що будь-який витвір мистецтва у будь-якому жанрі передусім повинен будувати або створювати.

Я вважаю, що ніколи не буде зроблено достатньо для того, щоб ми могли сказати одне одному: «Все, ми цю тему закрили, не треба більше рефлексувати на тему війни взагалі». Бо, на жаль, уся історія людства свідчить і говорить про те, що люди воюють. Якщо тобі є про що сказати і ти відчуваєш потребу – варто про це говорити, насамперед із гуманістичної точки зору».

«Нам випало жити в час, який дуже сильно все проявляє. І коли у твоїй країні війна, ти не можеш утримувати нейтралітет. Ти можеш бути або на одному боці, або на іншому. І про твою позицію свідчить навіть не світогляд чи те, що ти говориш. Про твою позицію свідчить винятково те, що ти робиш. І бездіяльність у цій ситуації означає колаборацію з ворогом, і це означає роботу проти своєї держави, проти своєї країни. Це дуже відповідальний час, дуже почесний час, і дуже такий тривкий і тремкий для нас, розумієте? Я не бачу можливості стояти осторонь. Кожен має воювати тим, чим може. Можеш просто патрони подавати, можеш гроші перераховувати, можеш їжу носити, можеш писати, можеш стріляти, але ти мусиш щось робити для своєї країни. Інакше, коли тебе запитають потім онуки «Бабусю, а що ти робила, коли була війна?», – будеш приписувати собі чужі заслуги? Це негарно.

Ми всі знаємо, що російські міфи й російська пропаганда не мають кордонів, вони мають тільки горизонти – таке їхнє офіційне гасло. І використання міфу Великої Вітчизняної Війни, який вони творять, — це один з інструментів пропаганди, який не має нічого спільного ні з війною, ні з людяністю, ні з осмисленням історичного досвіду».

«Ми маємо право на минуле, ми маємо право на історію. Але це має бути наша пам'ять, це має бути наше минуле, наша історія. Звичайно, це не вписується в якісь ідеологічні концепти російських політтехнологів і політиків, тому день, який насправді мав би нас об'єднувати, і далі є дуже дражливим і надзвичайно зручним для політичних й ідеологічних маніпуляцій, на превеликий жаль.

Мені здається, це доволі точно характеризує загальний стан українського суспільства: розірваного, дезорієнтованого і такого, яке не може визначитись із власним минулим, і відповідно якому дуже важко рухатися вперед. Але, я думаю, ми все це подолаємо і у нас все буде добре.

Дозволю собі також додати кілька слів про порівняння того, як ми говоримо засобами мистецтва, скажімо, про Другу світову війну і про війну російсько-українську. Чому наш наратив, який стосується сьогоднішніх подій на сході країни, на Донбасі, більш переконливий, більш виразний і більш спрямований дійсно в майбутнє? Натомість наші спроби говорити про історію є іноді доволі травматичними і доволі проблематичними. У чому тут питання? Мені здається, питання у власному, своєму погляді на події, які відбуваються».

«Культура говорить не мовою підручників, вона говорить не про армії, вона говорить не про держави, культура говорить про людей. І якщо говорити про людей, то в людському вимірі, безумовно, спогади наших дідусів, бабусь, і наші якісь, так, оця наша посттравма, постпам′ять, яку ми маємо про Другу світову, безумовно, актуалізується цією війною. І в людському вимірі ми про це говоримо, і про війну, і про окупацію. І коли ми говоримо про окуповані Росією території, і про Крим, про який ніколи не можна забувати, звісно, у нас у пам'яті зринає Друга світова, просто тому, що це те, як працює людська свідомість».