«Якщо ми читаємо книжки не так про історію України у Другій світовій війні, а взагалі про історію світової війни, то складається враження, що роль українського факту була набагато сильнішою, ніж ми собі уявляємо. Треба собі це усвідомити. Насправді українське питання було важливим питанням. Це було ресурсне питання, це була тоталітарна війна – дві тоталітарні держави, зброя масового винищення. Очевидно, що найбільше цих ресурсів було в Україні. Донбаське вугілля, Катеринославська сталь, а найбільше український хліб та українське гарматне м'ясо – як це сумно не звучить. Це автоматично ставило Україну та її територію у центр цих змагань. Це було внутрішнє питання декількох держав. Тому йому розв'язання залежало від цілого регіону. З усіх великих гравців, які були на цій території Сталін виявився найвправнішим. Він переграв Гітлера. Це є частина тієї сталінської перемоги, яка відображається у цьому міфі. Сталін пробував закрити українське питання раз і назавжди – як рибу в концерві. На щастя, події розвивалися не за сталінським режимом, бо ми бачимо, що було послаблення режиму, лібералізація, чи то в часи хрущовської відлиги, чи то в часи горбачовської перебудови, а особливо в кінці в 1991 році, коли українці своїм голосуванням на референдумі поклали край існуванню Радянського Союзу. Ми бачимо, що українське питання ніколи не було вирішене так як хотів Сталін і так як цього хотів би зараз Путін».

«В Польщі є два домінуючі європейські наративи про Другу світову війну. Перший наратив ми називаємо "західної історією". Він дуже простий – це історія злих німців, жорстоких людей, які окупували західні країни і ця окупація була дуже жорстокою, було дуже багато проблем для свободи та демократії, але були такі люди як Черчилль, Рузвельт, які врешті завершили страждання всіх цих нації та принесли їм свободу. Тобто у нас є хороші хлопці – це американські, британські та канадські солдати, а також інші, які змогли звільнити ці країни. Врешті-решт добро перемогло. В цій версії кінець демократії почався фактично з Другою світової війною. Це ми маємо прекрасну історію із хеппі ендом. Це така романтична історія. Але ми маємо також східну історію. Хтось надає перевагу радянській або пострадянській історії – історії про поганих німців, Радянський Союз – на нього так жорстоко напали, а це був такий мирний та вільний Радянський Союз, це історія дуже жорстокої окупації Радянського Союзу, його героїчних захисників – Ленінград, Сталінград, боротьба червоних партизанів. Звісно, були чудові лідери як Сталін, Молотов, Жуков, Рокосовський. Вони змогли звільнити радянську націю, вони зберегли цю свободу і принесли цю свободу іншим націям. Відповідно, після багатьох років страждання хороші радянські солдати і червона армія, її партизани – змогли звільнити країну. Імперія Третього Рейху, імперія зла потім розвалилася. Але падіння Третього Рейху не було завершенням ери жахів, тому що у нас була війна після війни. У нашій частині Європи. Наша війна не завершилася хеппі ендом і тому не настало жодного щастя після перемоги».

«На мій погляд, певним каменем спотикання та неможливістю поставити крапкою, хоч одну є ось така ситуація – нацизм було визнано ворожою і неприйнятною ідеологією, яка несла і несе в собі злочини проти людства. Нацизм було засуджено, а комунізм – ні. Оце не засудження комунізму постійно створює пастки – опису, аналізу, сприйняття та інше. Ця нормалізація радянського є частиною в тому числі і українського наративу і української повсякденності сьогодні. Коли соціологічний центр проводить опитування "Як ви ставитесь до георгіївської стрічки?". Якщо б комунізм було б засуджено, тоді це було б "Ви ставитесь до нацистської свастики" і таке питання просто було б неможливо поставити, бо це було б законодавчо заборонено. Зрештою, ось така концепція, де нормалізація радянського є присутньою для України означає ось це "сліпу пляму" в історії».

«Україна була фактично головним полем битви під час Другої світової війни – тепер же це поле битви щодо пам’яті про війну. І в Україні, на мій погляд, конкурують, конфліктують, воюють кілька наративів Другої світової війни. Те, що на поверхні, те, що найбільш зрозуміле усім, – один наратив, пов’язаний з «Великою вітчизняною війною», з «великою перемогою». Інший – націоналістичний, пов’язаний з Організацією українських націоналістів і УПА. Але якщо подивитися на це детальніше, то ми маємо принаймні три різних наративи, які зустрілись і конкурують на території України. Третій, який набирає сили, – національно-ліберальний, пов’язаний з інтеграцією України в контекст пам’яті про Другу світову війну, спільний для цілої Європи. Звичайно, в кожній країні є певні відмінності й відбуваються конфлікти між національним та загальноєвропейським, але є також уявлення про Другу світову війну як спільний європейський, навіть світовий досвід».

«Серед подій Другої світової війни однією з найстрашніших був Голокост – знищення європейського єврейства нацистами під час війни. Було чимало інших трагедій, але ця особлива, бо вона була направлена на знищення величезної спільноти. У силу різних причин навколо єврейської трагедії об’єдналося багато людей – аби зрозуміти, що ж відбулося. Попри всю трагічність Другої світової війни, у західному світі вона не була такою страшною. Там не було Бабиних Ярів чи газових камер. І Європейська спільнота це враховує. Були осмислені якісь закономірності, закони, правила, за якими повинно жити людство для того, аби не знищити себе повністю. У той же час на радянському просторі все відбувалося інакше. Так звана "перемога", бо вона була перемогою відносною у Другій світовій війні, адже від переможців загинуло близько 40 мільйонів людей, а від переможених – близько 10. Проте радянську владу не цікавили ці долі й ці трагедії. Вона й далі робила все для того, щоб зберегти свою владу. Концепція, яку вона розвивала, – концепція героїзму, "побєдобєсія", а не трагізму. Долі людей нікого не цікавили».

«Ми розуміли, що в 90-х роках російські демократи були нашими друзями. Ми пам’ятаємо масштабні демонстрації з плакатами “Свободу Балтійським країнам! Свободу Литві! на Манежній площі. На жаль, демократія в Росії була розібрана і знищена. Тепер люди при владі, які на мою думку, частково мають нести відповідальність за знищення і російської демократії і російських демократів фізично, займаються переглядом історії. Це неймовірна спроба увійти назад в історію, перетворити усі досягнення російських умів і навіть внести зміни в Конституцію, за якими люди, що намагатимуться говорити правду в Росії, підпадатимуть під дію російської юрисдикції. Історики не зможуть вільно висловлюватись. Це дивовижний похід російської влади назад. Нам доведеться перетворити історію на історичне дослідження, які були в Польщі, в Чехії, і Литві, Латвії і Естонії і знову виносити це на політичний рівень».