«За війну заплатили тільки агресори — Радянський Союз та нацистська Німеччина. Всі інші народи, що постраждали, платили за мир. Але чи отримали вони цей довгоочікуваний мир? Переможці, ці два агресори, до яких ще приєдналися Велика Британія та США, частково Франція, будували світ після війни під себе, під свої геополітичні та національні інтереси. Після війни був культ сили, культ переможців, було важко сперечатися з цим правом переможців ділити світ так, як їм заманеться. Але Ялтинська конференція — це одна з точок нашої історії. Ми розуміємо, чому і як там відбувався поділ післявоєнного світу. Більшість країн потрапила в дві зони окупації - одна частина була окупована союзниками США, Велика Британія та Франція, друга — попала під совєтську окупацію. У ролі окупованих Радянським Союзом опинилися і країни Прибалтики, і Україна, яка намагалася знайти своє місце в історії та не змогла його знайти через те, що ці два бандити — Гітлер та Сталін — не звертали уваги на те, що потрібно українцям. Країни так званої «народної демократії» також опинилися в ролі окупованих країн: для них ця окупація простягнулася ще на 50 років, до 1991 року».

«Ціна Ялтинського договору виявилася не менш страшною, ніж ціна цієї війни. Припинилися воєнні дії, і це надзвичайно важливо, але з погляду центрально-східноєвропейського мешканця – чи це буде мешканець України, чи Литви, чи Польщі, – один тоталітарний режим змінився на інший тоталітарний режим. У Польщі далі переважає думка, що саме вона заплатила найбільше за війну. Навіть якщо поляки розуміють, що в інших країнах було набагато більше жертв, то все одно наголошують на високій ціні. Політика пам'яті, особливо останніми роками, як-от "перший, хто почав боротися" з нацистською Німеччиною, підкреслює абсолютну винятковість польської ситуації, а символом польських втрат під час війни є передовсім зруйнована Варшава. Другим таким тривким переконанням у Польщі є зрада Заходу і Ялтинська конференція як символ тієї ціни, яку заплатила Польща за війну. Тут час розширити рамки та усвідомити, що не лише Польща заплатила ту ціну, а так само і інші країни соціалістичного табору, і країни, які опинилися в межах Радянського Союзу, починаючи з України. Звичайно, також Литва, Латвія, Естонія, але найменше ми розуміємо, яку страшну ціну заплатила Білорусь. Повоєнний мир насправді не приніс миру, не приніс безпеки, не приніс стабільності. Мало з тим, після війни комуністичний режим дуже жорстоко знищував носіїв пам'яті про війну».

«Ми бачимо величезну різницю між більшою частиною Європи, де говориться перш за все про жертви і про примирення, про ту нову реальність, яка народилася після Другої світової війни, і Росією, яка святкує виключно свою перемогу. Причому в карнавальних ходах навіть фізично відтворюється саме торжество перемоги.

Це абсолютно не випадково, тому що ідея цієї перемоги в російській інтерпретації полягає в тому, що сьогодні вся Європа та весь світ винні Росії: вона принесла таку жертву, що всі їй винні, вона має право на свою геополітику, на захист своїх інтересів, тому що вона це заслужила. Зрозуміло, що весь наратив про те, що це була одна окупація, яка змінила іншу, заперечується. Заперечується, до речі, й ідея, що війна була розв’язана двома тоталітарними режимами. Насправді це дуже важливий історичний розлам. Тобто радянський і сьогоднішній російський наративи говорять про те, що це був просто вимушений захід, що ніякої «справжньої» окупації не було. Це все були вимушені заходи. І те, що після війни ці захоплені в 1939—1940 році території, були знову включені до складу Радянського Союзу навіть не пояснюється, тобто відбувається повний такий історичний негаціонізм - заперечення всієї незручної пам’яті разом з цим 1939 роком, разом з Пактом Молотова-Ріббентропа і його секретними протоколами.

Заперечується взагалі вся незручна пам’ять. Тобто відбувається повне переписування радянського періоду, і Сталін займає в цьому радянському періоді, зрозуміло, дуже почесне місце, тому що саме при ньому, під його мудрим керівництвом була здобута перемога над гітлерівцями».

«Ялтинська система європейської безпеки замовчала той факт, що в біснуватому танго вересня 1939-го брало участь двоє – гітлерівська Німеччина й сталінський СРСР. Це вони розпочали Другу світову війну, але покараним за неї виявився лише нацизм. І цікаво простежити за тим, як мінялося застосування одвічної формули: «друг мого ворога – мій ворог, ворог мого ворога – мій друг». Спершу ця формула означала, що друг і союзник нацистської Німеччини – СРСР – є співучасником агресії, а тому ворогом людства. Саме за це їх обох виключили з Ліги Націй. Але після того, як два тоталітарні монстри зірвали своє партнерство у переділі світу і зчепилися одне з одним, акценти змінилися. Почала діяти друга частина згаданої формули, а саме: «ворог мого ворога – мій друг» – і співзачинщик війни став переможцем над нацизмом і рятівником людства. Проте забуття колабораціонізму СРСР з гітлерівським режимом – це не єдина несправедливість історії. За пурпуровою тогою переможця було приховано й забуто майже три десятиліття кривавої комуністичної диктатури. Тому в пам’яті людства сьогодні пульсують злочини Аушвіца й Треблінки, Ґерніки й Бухенвальда, тоді як злочини ҐУЛАҐу й Голодомору, Соловків і Катині начебто не мають своїх виконавців. А в Росії їх взагалі вважають виправданими. Так апокаліптичне зло набуло вигляду рятівного добра. Й усміхнений uncle Joe – дядько Йосип зі своєю незмінною люлькою став символом перемоги над нацизмом, а не символом кривавої тиранії, яка забрала у ХХ столітті більше невинних людських життів, ніж це зробив нацизм».

«Для мене єдиною відповіддю на брехливу путінську пропаганду є правда. І я говорю про це тим гучніше, бо в моїй країні, в Польщі, цю правду фальшують. Насправді зовсім в інший бік, аніж у Москві, певна річ, бо в Москві пропагується сталінська версія Другої світової. У Польщі – ні. В Польщі говорять по-іншому: що поляки завжди в історії були безневинними і завжди були кривджені іншими, і нічого закинути нам неможливо. А якщо хтось пригадає якусь пацифікацію церков, українських сіл, "лавкове гетто" євреїв, то одразу стає ворогом Польщі, оголошується антипольським. Але це путінське мислення. Як Путін ухвалив закон про те, що заборонено говорити те чи інше про історію, те саме зробив польський уряд, польська адміністрація. І це вбивча річ, яка формує державну брехню. І в польсько-українських справах історію часто-густо використовують як інструмент для націоналістичної, шовіністичної політики, що шкодить польським інтересам. Бо в інтересах Польщі є дружні, добрі стосунки з Україною. Натомість якщо завжди говорити, що українці постійно мусять вибачатися за Бандеру, за Волинь, за УПА і ще невідомо за що, то це мова конфлікту, а не примирення. Певна річ, історики повинні мати змогу для дослідницької роботи. І навіть якщо ця робота неприємна чи для польського, чи для українського читача, вона мусить мати право на існування. Поляки й українця мають право на правду про свою історію. Навіть тоді, коли ця історія сумна і має чорні плями».

«Для нас великої різниці між гітлерівським режимом і сталінським не було. Бо і один і інший - нелюдські. Доречі, пізніше стало відомо, що німці теж мали намір виселення кримських татар і заселення Криму німцями зі спірних територій. І один і інший режими були однаково мерзотними. Але складно сказати, якою б була доля нашого народу. В результаті сталінського геноциду та депортації ми втратили понад 46 відсотків свого народу».

«Дуже багато людей пам'ятає злочини, котрі чинила Німеччина, і ми знаємо скільки мільйонів жертв стали результатом Другої світової війни. Але не всі пам'ятають ті жертви, до котрих призвів режим Радянського Союзу і чомусь не завжди спадає на думку те, що робить зараз Росія в Україні. Ми розуміємо, що такий русоцентризм використовується у війні проти України сьогодні. Власне ось такі взаємини Німеччини та Радянського Союзу не передбачали якоїсь волі чи незалежності для інших народів. Ми бачимо таку ж небезпеку сьогодні з боку путінської Росії і ми розуміємо, що таку неорадянську риторику Путіна сьогодні, безумовно, ми не можемо подолати культурою націоналізму, але це має бути культура досліджень, культура відвертих розмов, що не завжди легко, якщо із нами спілкується ось така мілітаризована людина».